Останні, формально покладаючись на потребу захищати громадський порядок й унеможливлювати масових силових зіткнень, безугавно відмовляли патріотично налаштованим й свідомим власного призначення в проведенні власних заходів на центральних вулицях міста. Попри формальну неупередженість та аполітичність, симпатії правоохоронців (значної кількості челядників МВС та всього апарату СБУ) ніколи не були на боці українських середовищ. Воно й не дивно, оскільки вихованим в умовах окупаційного москвинсько-комуністичного тоталітаризму тяжко очиститись від вдовбаних в голову професійними брехунами стереотипів. Не кращим чином поводить себе й вихована ними вже в часи формальної (себто задекларованої на папері, проте астрономічно далекої від дійсної) незалежності зміна.
Здоровий глузд підказував, що прагнучі досягнути визнання Української Повстанської Армії воюючою за незалежність України потугою не повинні мати жодних підстав (принаймні для публічного) взаємопоборення. Та й вшанування Божої Матері (Покрови) не є тою подією, участь в святкуванні котрої повинна дарувати “політичні бонуси напередодні виборів”. Попри те, навіть в непосвячених в таємниці української політичної кухні, складається враження що чимало хто цього просто не розуміє. Ще одним, вкрай неприємним, свідченням недолугості патріотичного руху, є інфільтрація його лав, особами цілковито підконтрольними найрізноманітнішим спецслужбам. Відразу запевняю: я не належу до числа вічнопереляканих й безугавно звинувачуючих сусіда й ближніх в приналежності до якоїсь “масонської ложі” або “праці на іноземну розвідку”. Підозрювати всіх без вийнятку — ознака душевної хвороби. Але факти й породжені ними висновки — річ вперта.
Виголошувані в.о. Голови СБУ Наливайченком доповіді на захист УПА жодним чином не є свідченням його щирого прагнення досягнути цілковитого тріумфу історичної справедливості. Працівників підконтрольного йому відомства це не цікавить тим паче. Впродовж кількох років, влада й силовики показово-поблажливо ставились до учасників антиукраїнських виступів. Суд (на вимогу Голови Київської держадміністрації) забороняв патріотам пішу ходу Хрещатиком й мітинг на Майдані Незалежності, а бійці спецпідрозділу “Беркут” й “особи в цивільному” охороняли депутатів від КПУ котрі ні з того ні з сього влаштовували “зустріч з виборцями” саме в тому місці, де патріотично налаштовані кияни планували провести велелюдне зібрання.
Нинішній рік різнився від попередніх хіба-що відсутністю бійок в громадських місцях, що дарувало підстави працівникам міліції та СБУ стверджувати що здійснювані ними «упереджувальні заходи досягли максимального успіху». Дійсно, починаючи з перших-же днів жовтня, духовні нащадки садиста Дзержинського викликали на “профілактичні розмови” активістів патріотичних об'єднань та неприналежну до жодної з існуючих політичних партій (проте поза сумнівом що також патріотично налаштовану) молодь (з причини браку знань про існуючі течії в молодечому русі й нерозуміння їхньої специфіки, їх всих охрестили терміном “скінхед”), й примушували взяти на себе зобов'язання не долучатись до жодного громадського заходу. До ігноруючих телефонні виклики навідувались прямо в помешкання.
Формально, це пояснювалось «політичною незаангажованістю правоохоронців, й прагненням унеможливити масові безпорядки, котрі зазвичай відбуваються цього дня в Києві впродовж кількох останніх років». Проте практика засвідчила, що ініціаторами бешкетів і бійок були якраз представники комуністичних та близьких їм за духом середовищ. Господь суддя і одним і другим. Прийде час, і кожному воздасться за їхніми вчинками. Та мова нині не про них. Втручання й диригування (а подекуди навіть й ініціювання) заходів котрі відбувались в Києві того дня сторонніми особами, не міг не помітити хіба сліпий і всебічно недолугий. За два дні до святкувань (12-го жовтня) члени Київської міської організації Конгресу Українських Націоналістів «провели власний захід». На Майдані Незалежності ( з дотриманням всих вимог протипожежної безпеки) було спалено кілька сухих гілочок (це дійство гучно нарекли «Повстанською Ватрою») й роздали відпочиваючим кілька сот листівок. Вдовільнившись «проведеним заходом», представники Конгресу в подіях 14-го жовтня жодної участі не брали. Того дня Українська Національна Асамблея (попередньо скликавши майже всю станицю колишніх вояків УПА до Михайлівського собору) ініціювала відправу урочистої літургії. Тим самим була унеможливлена їхня присутність на жодному з мітингів. Поруч, на Михайлівській Площі, щоправда кількома годинами пізніше, відбувся начебто святковий концерт, ініціатором проведення котрого був колишній чільник Української Студентської Спілки (а нині депутат від переметнулої до БЮТу “Народної Самооборони”) Олесь Доній. Восени 1992р., (на той час він навчався в США), Доній “знайшов час і гроші” для того аби відвідати Україну й дати для телебачення інтерв'ю, в котрому закликав голодуючих студентів відмовитись від акцій протесту. За той вчинок, чимало його знайомих просто припинили вітатись з ним. Всеукраїнському об'єднанню “Свобода” влада заборонила проведення “Маршу за визнання”, тож харизматичному Олегові Тягнибоку й зібраним на його заклик прихильникам, довелось вдовільнятись мітингом біля пам'ятника Т. Шевченко й концертом, котрий відбувся вже ввечері на Майдані Незалежності. Провід Української Національної Партії (подейкують що значний відсоток її керівників є якщо не членами, то принаймні великими симпатиками ОУН(р)), зорганізував власний марш “Вшанування нескорених”, маршрут котрого проходив далеко не центральними вулицями Києва й був назначений на більш пізній час. Де ж та єдність? Чому не втілюються в життя декларовані гасла? Для чого подрібнювати сили? Свідченням свідомого й зумисного перешкоджання в справі об’єднання й декларування одностайності патріотично налаштованих прихильників правди, стали заходи проведені того ж дня братством козацького бойового звичаю “Спас”. “Спільна молитва” й “покладання свічок в пам'ять Українських Вояків” відбулись в тому ж часі що й мітинг ВО “Свобода”, але за іншою адресою й в іншому районі. Рівно як й зорганізований козаками концерт, котрий відбувся в той-же час що й концерт на Майдані Незалежності в (тримайтесь міцніше, інакше впадете від здивування й сміху) Центрі культури й мистецтв СБУ. Доречі, звістка про співпрацю козаків й СБУшників та демонстрація плакату з текстом котрий закликав киян відвідати ці заходи, мало не до сліз розсмішила працівників міліції. Коментарі як кажуть зайві. Мені доводилось бачити як вихованці школи бойового мистецтва “Спас” ламають об руки, ноги й живіт один-одного товстелезні палиці. Проте розкольницькі (а інакше їх і назвати неможливо) дії того дня засвідчили що все те мистецтво є дешевим штукарством, а вистригаючі на тім'ї оселедці „козачки”, - цілком підконтрольним недружньо налаштованим супроти всього українського спецслужбам середовищем. Покайтесь, хлопці!
Попри викладені вище геть нерадісні факти з нашого буття, підстав для оптимізму немало. Зібраних “Свободою” патріотів (а це близько трьох тисяч осіб) виявилось більше, аніж учасників виставлених комуністами пікету (чи то вартою) біля пам'ятника Леніну, й головою прогресивних соціалістів на Майдані Незалежності горлопанів з числа колишніх бійців загородзагонів та найнятою для масовки сотнею безідейних студентів. Того ж дня, в одному з готелів в центральній частині міста відбулись й установчі збори громадянського руху “Русские за УПА”. Приємно довідатись що в сусідній Росії є здорові й поборюючі шовінізм середовища. Обраний головою руху московський професор Петро Хомяков, даючи інтерв'ю севастопольському телеканалові, досить-таки емоційно радив мешканцям Кримського півострова не вірити кремлівським побрехенькам.
Сподіваюсь що прикінцеві поради не будуть зайвими й недоречними. Тяжко передбачити, чи наважиться Верховна Рада й Президент нарешті визнати Українську Повстанську Армію воюючою за незалежність українського народу потугою. Пасивність та інертність влади в цій справі підсилюється саме відсутністю єдності в патріотичних колах. Як би там не було, проте готуватись до нарешті вже спільних наступнорічних святкувань варто починати нині. Нехай слова церковного псалму будуть в цій справі дороговказом. «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай»
Олесь Вахній
Здоровий глузд підказував, що прагнучі досягнути визнання Української Повстанської Армії воюючою за незалежність України потугою не повинні мати жодних підстав (принаймні для публічного) взаємопоборення. Та й вшанування Божої Матері (Покрови) не є тою подією, участь в святкуванні котрої повинна дарувати “політичні бонуси напередодні виборів”. Попри те, навіть в непосвячених в таємниці української політичної кухні, складається враження що чимало хто цього просто не розуміє. Ще одним, вкрай неприємним, свідченням недолугості патріотичного руху, є інфільтрація його лав, особами цілковито підконтрольними найрізноманітнішим спецслужбам. Відразу запевняю: я не належу до числа вічнопереляканих й безугавно звинувачуючих сусіда й ближніх в приналежності до якоїсь “масонської ложі” або “праці на іноземну розвідку”. Підозрювати всіх без вийнятку — ознака душевної хвороби. Але факти й породжені ними висновки — річ вперта.
Виголошувані в.о. Голови СБУ Наливайченком доповіді на захист УПА жодним чином не є свідченням його щирого прагнення досягнути цілковитого тріумфу історичної справедливості. Працівників підконтрольного йому відомства це не цікавить тим паче. Впродовж кількох років, влада й силовики показово-поблажливо ставились до учасників антиукраїнських виступів. Суд (на вимогу Голови Київської держадміністрації) забороняв патріотам пішу ходу Хрещатиком й мітинг на Майдані Незалежності, а бійці спецпідрозділу “Беркут” й “особи в цивільному” охороняли депутатів від КПУ котрі ні з того ні з сього влаштовували “зустріч з виборцями” саме в тому місці, де патріотично налаштовані кияни планували провести велелюдне зібрання.
Нинішній рік різнився від попередніх хіба-що відсутністю бійок в громадських місцях, що дарувало підстави працівникам міліції та СБУ стверджувати що здійснювані ними «упереджувальні заходи досягли максимального успіху». Дійсно, починаючи з перших-же днів жовтня, духовні нащадки садиста Дзержинського викликали на “профілактичні розмови” активістів патріотичних об'єднань та неприналежну до жодної з існуючих політичних партій (проте поза сумнівом що також патріотично налаштовану) молодь (з причини браку знань про існуючі течії в молодечому русі й нерозуміння їхньої специфіки, їх всих охрестили терміном “скінхед”), й примушували взяти на себе зобов'язання не долучатись до жодного громадського заходу. До ігноруючих телефонні виклики навідувались прямо в помешкання.
Формально, це пояснювалось «політичною незаангажованістю правоохоронців, й прагненням унеможливити масові безпорядки, котрі зазвичай відбуваються цього дня в Києві впродовж кількох останніх років». Проте практика засвідчила, що ініціаторами бешкетів і бійок були якраз представники комуністичних та близьких їм за духом середовищ. Господь суддя і одним і другим. Прийде час, і кожному воздасться за їхніми вчинками. Та мова нині не про них. Втручання й диригування (а подекуди навіть й ініціювання) заходів котрі відбувались в Києві того дня сторонніми особами, не міг не помітити хіба сліпий і всебічно недолугий. За два дні до святкувань (12-го жовтня) члени Київської міської організації Конгресу Українських Націоналістів «провели власний захід». На Майдані Незалежності ( з дотриманням всих вимог протипожежної безпеки) було спалено кілька сухих гілочок (це дійство гучно нарекли «Повстанською Ватрою») й роздали відпочиваючим кілька сот листівок. Вдовільнившись «проведеним заходом», представники Конгресу в подіях 14-го жовтня жодної участі не брали. Того дня Українська Національна Асамблея (попередньо скликавши майже всю станицю колишніх вояків УПА до Михайлівського собору) ініціювала відправу урочистої літургії. Тим самим була унеможливлена їхня присутність на жодному з мітингів. Поруч, на Михайлівській Площі, щоправда кількома годинами пізніше, відбувся начебто святковий концерт, ініціатором проведення котрого був колишній чільник Української Студентської Спілки (а нині депутат від переметнулої до БЮТу “Народної Самооборони”) Олесь Доній. Восени 1992р., (на той час він навчався в США), Доній “знайшов час і гроші” для того аби відвідати Україну й дати для телебачення інтерв'ю, в котрому закликав голодуючих студентів відмовитись від акцій протесту. За той вчинок, чимало його знайомих просто припинили вітатись з ним. Всеукраїнському об'єднанню “Свобода” влада заборонила проведення “Маршу за визнання”, тож харизматичному Олегові Тягнибоку й зібраним на його заклик прихильникам, довелось вдовільнятись мітингом біля пам'ятника Т. Шевченко й концертом, котрий відбувся вже ввечері на Майдані Незалежності. Провід Української Національної Партії (подейкують що значний відсоток її керівників є якщо не членами, то принаймні великими симпатиками ОУН(р)), зорганізував власний марш “Вшанування нескорених”, маршрут котрого проходив далеко не центральними вулицями Києва й був назначений на більш пізній час. Де ж та єдність? Чому не втілюються в життя декларовані гасла? Для чого подрібнювати сили? Свідченням свідомого й зумисного перешкоджання в справі об’єднання й декларування одностайності патріотично налаштованих прихильників правди, стали заходи проведені того ж дня братством козацького бойового звичаю “Спас”. “Спільна молитва” й “покладання свічок в пам'ять Українських Вояків” відбулись в тому ж часі що й мітинг ВО “Свобода”, але за іншою адресою й в іншому районі. Рівно як й зорганізований козаками концерт, котрий відбувся в той-же час що й концерт на Майдані Незалежності в (тримайтесь міцніше, інакше впадете від здивування й сміху) Центрі культури й мистецтв СБУ. Доречі, звістка про співпрацю козаків й СБУшників та демонстрація плакату з текстом котрий закликав киян відвідати ці заходи, мало не до сліз розсмішила працівників міліції. Коментарі як кажуть зайві. Мені доводилось бачити як вихованці школи бойового мистецтва “Спас” ламають об руки, ноги й живіт один-одного товстелезні палиці. Проте розкольницькі (а інакше їх і назвати неможливо) дії того дня засвідчили що все те мистецтво є дешевим штукарством, а вистригаючі на тім'ї оселедці „козачки”, - цілком підконтрольним недружньо налаштованим супроти всього українського спецслужбам середовищем. Покайтесь, хлопці!
Попри викладені вище геть нерадісні факти з нашого буття, підстав для оптимізму немало. Зібраних “Свободою” патріотів (а це близько трьох тисяч осіб) виявилось більше, аніж учасників виставлених комуністами пікету (чи то вартою) біля пам'ятника Леніну, й головою прогресивних соціалістів на Майдані Незалежності горлопанів з числа колишніх бійців загородзагонів та найнятою для масовки сотнею безідейних студентів. Того ж дня, в одному з готелів в центральній частині міста відбулись й установчі збори громадянського руху “Русские за УПА”. Приємно довідатись що в сусідній Росії є здорові й поборюючі шовінізм середовища. Обраний головою руху московський професор Петро Хомяков, даючи інтерв'ю севастопольському телеканалові, досить-таки емоційно радив мешканцям Кримського півострова не вірити кремлівським побрехенькам.
Сподіваюсь що прикінцеві поради не будуть зайвими й недоречними. Тяжко передбачити, чи наважиться Верховна Рада й Президент нарешті визнати Українську Повстанську Армію воюючою за незалежність українського народу потугою. Пасивність та інертність влади в цій справі підсилюється саме відсутністю єдності в патріотичних колах. Як би там не було, проте готуватись до нарешті вже спільних наступнорічних святкувань варто починати нині. Нехай слова церковного псалму будуть в цій справі дороговказом. «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай»
Олесь Вахній
