Нинішні вкрай ганебні для українського політикуму пертурбації (маю на увазі внутрішньокоаліаційні сварки й заяви про розпад “демократичної більшості” у ВР), в черговий раз дарували нагоду переконатись в помилковості тези згідно котрої керування “політичною доцільністю” є однією з форм вирішення посталих викликів часу. Замість послідовного й принципового впровадження в життя довгий час сатанізованої національної ідеї, нинішні політики й політикани від самих початків постання України як держави, завзято ділили міністерські портфелі й крісла керівників депутатських фракцій. Наслідки таких “політичних угод та домовленостей” є вкрай трагічними для всього українства. Під загрозою існування опинилась найбільша за розмірами європейська держава. Розпад неприродньої й нелогічної від самих початків свого постання так званої “демократичної коаліції” (навіть попри те, що такою насправді вона ніколи і не була) в дійсності виявився черговим ляпасом свідомим власного призначення і небайдужим до долі Батьківщини. Боляче і прикро, але вже звично.

Зайвими й недоречними є пошуки винних й зрадників. Владна верхівка (виконавча влада) мало не щодня демонструвала цинічну зневагу й ігнорацію існуючих законів, постанов і вимог, а парламентарі в бійках й штовханині біля трибуни відпрацьовували “фракційні гонорари, аванси, й прогресивки”. Замість поборення зазіхань зовнішніх супротивників й посталих за їхньої підтримки деструктивних за своєю суттю й діяльністю внутрішніх шкідників, Кабінет Міністрів й Апарат Президента змагались за отримання якомога ширших владних повноважень. Не полінуюсь повторити ще раз: наслідки дійсно трагічні.